Дмитро Господарьов: “Місцеві абітурієнти, яким їхати до нас максимум декілька десятків кілометрів, кажуть “ми знаємо, що ви дуже потужні, але подумаємо”. Чому так?”

Цікаво, що стажуватись на нашу кафедру приїжджала німецька студентка, яка, до того ж, нас самостійно відшукала. На наші школи приїжджають студенти зі Львова, Києва, Дніпра, Сум. В той самий час, місцеві абітурієнти, яким їхати до нас максимум декілька десятків кілометрів, кажуть “ми знаємо, що ви дуже потужні, але подумаємо”. І їдуть поступати у Львів, Київ, Чернівці, Суми, Дніпро. Дехто їде в Польщу, а хтось навіть і в Америку. Причому без запоруки отримання корисних практичних навичок. Невже в нашій області не знайдеться 12-18 школярів, яким би подобалась експериментальна біологія? Тим більше, що в сучасній біології дуже багато хімії, а також математики і фізики. Можливо, прикарпатські абітурієнти їдуть у великі міста за зв’язками? Зараз зв’язки дійсно є важливішими за обсяг і наповнення пар, адже самоосвіта стає доступнішою. Але ж: завідувач нашої кафедри – один з найбільш цитованих біохіміків України. Нашу кафедру відвідували супервідомі світові вчені: Алекс Верхратський (один з найвідоміших фізіологів у галузі кальцієвої сигналізації), токсиколог Ігор Погрібний, Родні Левін (! супер-величина у галузі вільнорадикальних процесів), Нобелівські лауреати – біофізики Ервін Неєр та Берт Закман, а також Єжі Душинські (колишній директор Інституту біології клітини ім. Ненцького у Варшаві; пізніше – заступник міністра освіти і науки Польщі), Казімеж Стжалка (колишній директор одного з факультетів Ягелонського університету), Кеннет Сторі (найцитованіший канадський фізіолог, який спеціалізується на криптобіозі), Томаш Біліньські (супер-величина у галузі біогеронтології), Зігурд Ленцен (один з найбільш відомих діабетологів), Ольга Гаращук (відомий український фізіолог, яка працює в Німеччині), онкологи – Адельгайд Червенка, Віктор Уманський, Йохан Утікал, мікробіолог Андрій Лужецький. Студенти мали десятки шансів спілкуватись з кожним з цих учених. Ми також маємо спільні публікації з відомими вченими, наприклад, Стівеном Сімпсоном, який є директором центру Чарльза Перкінса в Австралії. Наші студенти влаштовуються на висоокоплачувану роботу за спеціальністю. В чому ж сенс їхати за сотні кілометрів від дому, щоб стати не “своїм”, “одним з”, маючи під боком потужний науковий центр?