Епоха біотехнологій
Володимир Лущак: Мій патріотизм полягає ще й у тому, щоб нести у світи прапор української науки
Один із провідних вчених України, біохімік, доктор біологічних наук, професор, завідувач кафедри біохімії та біотехнології Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, автор 210 наукових праць, які опубліковані переважно у провідних міжнародних виданнях, лавреат премій «Scopus Awards Ukraine» (двічі) та «Web of Science Award Ukraine» Володимир Лущак в листопаді минулого року увійшов до міжнародного рейтингу «ТОП-2%» — найбільш цитованих науковців світу (у загальному рейтингу всіх науковців світу він посів 4514 місце) з індексом Гірша в 38 пунктів від наукометричної бази «Scopus», а в березні ц. р. за цим показником вже піднявся до 40 пунктів.
Сьогодні пропонуємо читачам «ФГ» розмову з цим незвичайним франківцем.
— Пане Володимире, ви, мабуть, вже звикли до переможних реляцій про себе від «Scopus», бо ще, здається, в 2015 році стали переможцем премії «Scopus Awards» у номінації «Найкращі вчені без обмеження у віці», а тому недавнє чергове повідомлення про свій найвищий серед україн¬ських вчених індекс Гірша на рівні 40 пунктів від того ж «Scopus» сприйняли, очевидно, як вже звичне…
— Мушу вас розчарувати. У мене не є найвищий серед українських вчених індекс Гірша, але є ще й інші важливі показники ефективности роботи науковців. Зокрема, враховується і такий показник, як кількість співавторів публікацій тощо. Чесно кажучи, я в ті показники не дуже вникаю, хоча визнаю, що вони важливі. На щастя, рейтинги від найавторитетніших міжнародних наукометричних агенцій поза впливом самих вчених. Особливо це важливо для українців, бо у нас, на превеликий жаль, стало нормою будувати рейтинги під себе або наганяти показники. Знову ж, на щастя, я пишаюся тим, що значна частина українських науковців дотримується міжнародних наукових етичних норм.
— Публікуватися в міжнародних виданнях, мабуть, не просто?
— Багато хто каже: «Нас там не приймають, …треба платити за публікації». Так, нині існує багато платних видань, але ми друкуємось у безкоштовних. Їх теж дуже багато. Основна проблема — в якості наукової праці. А хто казав, що має бути просто чи легко? На то й існує складна система оцінювання рукописів, які подаються у наукові журнали. Чим вищий рейтинг журналу, тим, зазвичай, серйознішу оцінку проходять статті. У журналах, де ми друкуємось, в середньому 70-80% поданих рукописів відхиляють. Наші роботи переважно друкують журнали т. зв. першої чи другої квартилі. Це означає, що журнал входить до найвищої категорії у своїй науковій галузі.
— А що дає рейтинг від «Scopus»?
— Дуже важливо показувати, що Україна не тільки постачає у світ дешеву робочу силу і сировину чи є ринком для чужої продукції, а що вона має і свою науку, має свої мізки, які достойно конкурують на світовому науковому ринку. Я несу прапор України у світі. Наш рейтинг – мій і доцентки кафедри хімії ПНУ Тетяни Татарчук (теж входить у топ 2% найбільш цитованих вчених світу) — нам особисто нічого формально не додає. Але варто наголосити, що такі наукові відзнаки – це наш престиж, престиж нашого університету в Україні та світі, це престиж України у світі! Характерно, що українські наукові відзнаки якось погано пов’язані з міжнародними. Ймовірно, в нас існує своя унікальна, суто українська система визначення рівня науковців.
— Ще в 2016 році в Прикарпатському університеті відбувся перший набір абітурієнтів на унікальну в Україні освітню програму «Біохімія», яку ви разом з колегами розробили на основі досвіду провідних університетів світу для підготовки висококваліфікованих фахівців міжнародного рівня.
— Біохімія — це дуже перспективний напрям, бо є основою сучасних біомедичних наук — теоретичної та практичної медицини, клітинної біології, молекулярної фізіології, біотехнології та інших дисциплін. За потребами у фахівцях це — спеціальність номер один у світі, хоча в Україні її важливости все ще не зрозуміли і не оцінили. Протягом останніх 20-ти років найбільший попит у світі саме на біохіміків. Показово, що з кінця першої половини ХХ ст. переважну більшість нобелівських премій у галузі фізіології та медицини присуджено саме біохімікам. Тести і вакцини роблять не медики, їх розробляють саме біологи, а точніше, біохіміки з біотехнологами. В основі всіх цих розробок лежать саме молекулярні чи біохімічні знання. Звичайно, в поєднанні з клітинною біологією, генетикою чи імунологією.
— У 2017 році кафедра біохімії та біотехнології ПНУ (http://kbb.pnu.edu.ua) виграла американський грант у понад 100 тисяч доларів на отримання дороговартісного лабораторного обладнання для молекулярно-біологічних досліджень. Наскільки це дозволило оснастити вашу лабораторію новітнім обладнанням?
— Учасники конкурсу тоді проходили дуже суворий відбір: потрібно було не лише обґрунтувати свою потребу в обладнанні, а й продемонструвати цінність та перспективність наукової діяльности. Нині наша кафедра серед найкраще обладнаних в Україні. Щоправда, і до цього ми були найефективнішою з наукової точки зору біологічною кафедрою України, а отримане обладнання дозволило вийти на новий, значно вищий рівень і вільно конкурувати на міжнародному науковому ринку. Хочу додати, що, окрім згаданого вами джерела цінного обладнання, нам дуже допоміг і грант від Німецької наукової фундації «Фольксваґен», який ми виграли і дуже успішно реалізували з професоркою Ольгою Гаращук (виходець із Києва) з університету міста Тюбінґен (Німеччина). Торік зразу дві команди з нашої кафедри — під керівництвом професорки Марії Байляк і доцента Дмитра Господарьова виграли багатомільйонні гранти від новоствореного наукового Національного фонду досліджень України. Додав до цього й українсько-румунський транскордонний проєкт «Персоналізовані підходи для запобігання ожирінню та діабету – спільна румунсько-українська програма отримання та поширення знань про здоров’я».
Тобто самі бачите: від чисто наукових проєктів ми дійшли і до абсолютно практичних. Серед дуже практичних проєктів варто згадати про грант, яким керує доцент Господарьов — він присвячений ковідній темі. Без доброї оснащености кафедри лабораторним обладнанням проводити такі роботи просто неможливо.
— Над якими науковими темами нині працює кафедра біохімії та біотехнології?
— Сьогодні науковці кафедри біохімії та біотехнології ПНУ працюють над кількома амбітними вітчизняними та міжнародними проєктами. Один із основних напрямів досліджень кафедри, вже традиційний для нас, — проблема старіння. Ми завершили виконання трирічного українсько-німецького гранту «Клітинні механізми здорового старіння при обмеженні калорійності їжі» разом із вже згаданою професоркою Гаращук. Німецька команда досліджувала формування і функціонування в мозку мереж не тільки між нейронами, а й разом із гліальними клітинами. Раніше вважалося, що останні виконують переважно допоміжну роль. Насправді участь цих клітин у реалізації основних функцій мозку є активною.
Українській команді вперше вдалося виявити молекулярні чи біохімічні механізми того, як саме і чому в процесі життя в середньому віці значна частина енергетичних ресурсів перекидається на посилення систем захисту від т. зв. вільних радикалів, які є одними з головних причин старіння. А це може сповільнювати старіння.
Нещодавно дійшла до логічного завершення наша співпраця з доктором Тетяною Євсою з медичного університету Гановеру (Німеччина) — вийшла стаття про розвиток раку печінки в престижному міжнародному журналі «Oncoimmunology». Вона була виконана переважно методами, які ми використовуємо у своїх лабораторіях, силами наших п’яти студенток-магістранток у рамках трьох українсько-німецьких проєктів під керівництвом з українського боку професорки Галини Семчишин. Нині одна з учасниць цих проєктів є аспіранткою в німецькій, а одна — в українській командах учасників проєктів.
— До якого висновку ви прийшли, вивчаючи проблему старіння?
— Процес старіння біохіміки досліджують понад 100 років, але дотепер не мають чіткого бачення, що це таке. Однозначно зрозуміло, що це багатофакторний процес, і досі фактично не можна виділити провідні чинники чи основні показники старіння. Біохімічні аспекти старіння вивчені недостатньо. Тому нині є понад 300 теорій старіння.
Завдяки тому, що біохіміки не просто описують процес старіння, а й вивчають його молекулярні механізми, з’являється практична можливість відтермінувати фізичну старість та допомогти людям у похилому віці бути більш здоровими. У рамках вже згаданого українсько-німецького проєкту біохімікам Прикарпатського університету не тільки вдалося вставити, що в середньому віці у мишей відбувається істотний перерозподіл потоків енергетичних субстратів, а й те, що періодичне голодування серйозно впливає на молекулярні механізми, які залучені до старіння. Ці дослідження підтвердили наше припущення, що один із реальних способів сповільнювати старіння мозку, як і всього організму, і навіть певною мірою омолоджувати його — це обмеження їжі, яку споживає організм.
Ліками від старіння це не назвеш, адже природу не перехитрити. Ще раз наголошую, що немає єдиного чинника, який призводить до старіння, тому немає і не може бути єдиного засобу, який буде виправляти пов’язані з віком зміни. Але наші розробки можуть поліпшити якість життя людей старшого віку і засвоєння інформації, підвищити їхню здатність витримувати фізичні і ментальні навантаження.
— Популяризація здорового довголіття – це теж ваше заняття і в освітньому проєкті «Університет для всіх» на базі Інституту післядипломної освіти та довузівської підготовки ПНУ та у виступах у місцевих мас-медіях. Тож що ви радите для омолодження організму?
— Обмеження в харчуванні, оптимальне фізичне навантаження, ментальний комфорт з періодичним виходом із зони комфорту, емоційне збагачення середовища (хобі), постійна розумова робота, мінімізація поганих звичок — ось головні засади для збереження доброго здоров’я і на старість. Насамперед — це помірне споживання їжі. Одним із реальних способів сповільнювати старіння є вживання малокалорійних харчів. Людина не повинна їсти до повного насичення, варто споживати десь на третину менше, ніж необхідно для відчуття ситости організму. Однак при цьому організм має отримувати достатньо вітамінів, мікроелементів та мікроволокон.
Але є одне «але»: якщо організм недоїдає, то він не буде нормально розмножуватися. Дієти, всякі голодування, вегетаріанство — це дуже немудро для молодих людей, поки вони не народили дітей.
Проте обмежувати себе в їді може дуже мало людей. Тому пошук речовин, які можуть імітувати відчуття ситости, вважається чи не єдиною прийнятною для широкого загалу стратегією сповільнення старіння та профілактики пов’язаних із ним хвороб. Саме пошуком цих підходів теж займаються науковці нашої кафедри. Але це вже тема для окремої розмови.
А ще необхідно знати, що треба тренувати не лише м’язи. Мозок теж вимагає вправ, і тому розумова робота є одним з найважливіших чинників здорового довголіття. Серед науковців існує тверде переконання, що розумова робота є одним із найефективніших чинників профілактики нейродегенеративних захворювань, які часто розвиваються разом зі старінням людини, а саме хвороб Альцґеймера чи Паркінсона. Цікаво додати, що саме в університеті м. Тюбінген, де працюють наші німецькі партнери на чолі з професоркою Гаращук, німецький лікар, психіатр та невролог Алоїз Альцґеймер вперше оприлюднив про свій опис хвороби, яка згодом була названа на його честь.
Ще один міжнародний проєкт у галузі сучасної біомедицини, що прямо впирається в проблему ожиріння, ваша кафедра реалізує спільно з румунами. Розкажіть детальніше про нього.
— Так, дякую, що ми ще раз повертаємось до цього надзвичайно важливого і практичного румунсько-українського проєкту, який фінансується Євросоюзом і співфінансується нашим університетом. Загалом на виконання цього проєкту нам виділено 145 тисяч євро на півтора року. У ньому йдеться про те, як немедикаментозно вплинути на розвиток ожиріння та цукрового діабету, аби зменшити ризики розвитку хвороби чи зменшити її інтенсивність. Тематика цього проєкту ще й наклалася на пандемію COVID-19. Адже саме люди з зайвою вагою, а особливо з діабетом, перебувають в групі найвищого ризику. В рамках цього проєкту вибрано чотири населені пункти нашої області (села Стецева, Тисменичани і Пійло та м. Бурштин), де спільна біомедична команда буде ділитися знаннями щодо того, як запобігати розвиткові цих патологій. Але практично вся інформація про проєкт, зокрема матеріали від фахівців про боротьбу з ожирінням та діабетом, доступна для всіх, хто нею цікавиться. Вона є на спеціальному сайті проєкту http://www.prepod.org.ua/. Що для нас особливо цінно — однією з ключових цільових груп є діти-школярі, бо саме у дитячому віці значною мірою визначається, чи в дорослому віці людина матиме надлишкову вагу, захворіє на цукровий діабет чи ні. Доведення до широкої громадськости способів запобігання таким неприємним сценаріям є головною метою проєкту, адже в проєкті ми не тільки розказуємо про це, а й будемо проводити обстеження і розраховувати ризик розвитку діабету на основі класичного набору біомедичних параметрів. Це стане об’єктивним фундаментом для персоналізованих рекомендацій конкретним людям.
— А власні розробки ви на собі тестували?
— Свого часу, коли в мене була стресова ситуація і перевтома, я випробував на собі один із препаратів, який підвищує адаптацію організму до стресових навантажень. З ним працювати стало значно легше, відтоді я рекомендував його іншим людям. Також обмеження калорійности їжі і збільшення фізичного навантаження протестували на кількох людях з нашої кафедри, включно зі мною. Результати чудові, тому рекомендуємо це іншим.
— А як справи з набором студентів, адже нині такі фундаментальні науки, як біологія, фізика, хімія, не у фаворі?
— Надзвичайно слушне питання! На превеликий жаль, це загальноукраїнська тенденція. Нещодавно проректор з науково-педагогічної роботи ПНУ Сергій Шарин повідомив, що в університетах Івано-Франківська та Львова бракує студентів на спеціальностях «фізика», «хімія» та «біологія». Мабуть, мала кількість абітурієнтів зумовлена і тим, що про нашу кафедру назагал ще мало знають і навіть не припускають, що в Івано-Франківську може бути наукова і навчальна школа світового рівня. Ми стабільно набираємо біля 10-ти студентів. При можливості мати 25! Саме наші випускники нині займають ключові позиції у медичних діагностичних лабораторіях. Я вже не кажу про тих, які займаються науковою роботою міжнародного рівня не тільки у нас на кафедрі, а й в різних наукових і навчальних установах України та закордоння.
— Доводилося чути, що ви є надто вимогливим викладачем до студентів, мовляв, «мордуєте» їх, ставлячи дуже високі навчальні вимоги.
— У нас теж не обходиться без проблем з набором добре підготовлених абітурієнтів. Зі шкіл випускники часто приходять з поганими знаннями з окремих предметів, навіть якщо й ЗНО складають загалом добре. І це проблема не тільки учнів, а часто й вчителів. Тож на кафедрі біохімії та біотехнології за підтримки ректорату ми розробили свою систему підготовки: впродовж першого року навчання заповнюємо прогалини шкільного курсу, наприклад, з математики, фізики, хімії та біології. А далі починається вища школа. Високі вимоги себе виправдовують. Починаючи з другого курсу студенти мають наукові семінари. Це найскладніший рівень підготовки. Ці студенти привозять призові місця з різних конкурсів, конференцій. Вони отримують нові знання — це найцінніша річ у світі. На результат треба багато працювати. Роками. За цих обставин переважна більшість наших студентів досягає прекрасних результатів.
Ще однією принциповою особливістю нашої кафедри є серйозне вивчення англійської мови. З першого курсу і до останнього — в магістратурі — протягом кожного семестру в наших студентів є в середньому дві дисципліни фахової англійської мови. Ці заняття проводять викладачі нашої кафедри, адже всі вони вільно володіють англійською. Кожен з них певний час працював за кордоном в англомовному середовищі. Тому більшість наших студентів вже на 2-3 курсі долає мовний бар’єр. Нам також пощастило – до нашої команди цього навчального року долучився викладач-науковець, італієць доктор Марко Евереттелектро, який багато років працював у різних університетах Італії, Швеції, США та Франції. Поки що він не володіє українською, тому все його спілкування з нашими студентами відбувається виключно англійською. Наші студенти просто в захопленні від цього викладача!
— Скільки часу треба для того, щоб зі студента виковати доброго фахівця з біохімії чи біотехнології?
— Підготовка якісного фахівця – це років 10 роботи. Це має бути добрий студент. Передача знань у сфері високих наук і технологій, зокрема в біохімії, йде з рук у руки. Ми повинні стати разом зі студентом і разом працювати, він повинен перебрати досвід. Він дивиться, як я працюю, і вчиться. Саме так і мене вчили. А ще ми можемо спілкуватися годинами на наукові теми і дискутувати. Так готують фахівців міжнародного рівня.
— Де ваші випускники працюють після закінчення університету?
— Як я вже значив вище, переважна більшість наших випускників працює тепер в діагностичних лабораторіях Івано-Франківська та области. Вони можуть грамотно провести лабораторну діагностику. Деякі випускники стали викладачами, зокрема у нас і в Івано-Франківському медичному університеті, і вже вони готують фахівців із мікробіології, медичної хімії, клінічної біохімії, інших дисциплін в різних навчальних закладах. Частина випускників працює на підприємствах харчової промисловости, де вони як фахівці з оцінки якости продукції визначають біологічні параметри продукції.
Але найвищий «пілотаж» підготовки фахівця, якщо так можна сказати, це коли випускник кафедри біохімії та біотехнології ПНУ йде в науку. І це, ймовірно, найважчий вибір. Адже наука вимагає тотальної посвяти. Ти майже не маєш вихідних, у тебе коротка відпустка, майже ніякого особистого життя. Але це й найцікавіший і найзахопливіший вибір!
Наука – це комбінація знань, які отримує студент, і синтез чогось нового, свого, унікального. Студент мусить бути зацікавлений тим, що робить. Насильно неможливо робити науку! Якби я їх заставляв, нічого б не було. Їх мотивує вміння і бажання щось знайти. Кожен студент отримує якийсь проєкт, в результаті виконання якого він щось «відкриває». Звісно, мені часто відомо, що саме він відкриє, але мені важливо, щоби студент сам для себе відкрив, що він чогось вартий, що знайшов щось нове для себе особисто.
— Даруйте, але мушу запитати: а ваші високі вимоги не дисонансують із профанацією вищої школи як системи? Зрештою, і немала частина студентства не зовсім розуміє, навіщо їй навчання у ВНЗ. Я в цьому і сам переконався, коли читав спеціальну дисципліну в одному з навчальних закладів нашого міста…
— Суперзапитання! В десятку. Так, дисонують! І шалено! За деякими соціологічними опитуваннями, біля третини українців не прочитали жодної книги. Однозначно, серед них є і випускники ВНЗ, чи студенти. Найперша ознака освіченої людини – це читання книг. Така освіта, яка нині переважає в Україні, – АБСОЛЮТНА профанація освіти. У більшості розвинених країн реально вищу освіту здобувають біля 15% випускників шкіл. Ще 35% — середню фахову. А решта 50% тільки мріють або й не мріють про неї. На превеликий жаль, в Україні відбулася дискредитація вищої освіти та її знецінення. Шкода, але подібна до цього система склалася і в царині середньої освіти.
— Що потрібно молодому науковцеві для успішної кар’єри?
— Для перспективного майбутнього потрібен добрий освітній фундамент і добрий старт. Чим вище хочеш заскочити, тим сильніших керівників чи наставників ти повинен мати. І, окрім стандартних фахових критеріїв, звичайно, має бути вільне володіння англійською мовою — міжнародною мовою науки. Ми про це вже говорили вище. Наші викладачі це роблять дуже успішно. Окрім того, що вони ведуть заняття з фахової англійської мови, вони дають семінари англійською, пишуть статті. Тобто вони добре вміють вчити англійської мови, бо самі чудово знають, навіщо їм це треба, бо самі пройшли всі ці коридори життя. Саме тому більшість наших студентів долають мовний бар’єр.
Однак це ще не все. Для підтримки молодих талановитих науковців потрібна ефективна система, інакше Україна випаде з числа країн, які мають науковий імідж. Досі триває хвиля еміграції, багато молодих науковців виїжджає з країни і, мабуть, назад уже ніколи не повернеться. Я добре розумію тих, хто виїжджає. Я сам багато разів виїжджав і повертався. Так виходить, що Україна, будучи економічно бідною країною, годує своїми мізками Захід. Це наша величезна біда, тому що так ми втрачаємо майбутнє.
— Ваші діти теж пішли в науку?
— Так, мої син і дві доньки вчилися у нас на кафедрі біохімії та біотехнології. Вони знали, що тут можуть їх добре навчити. Мій син і одна донька тут і досі працюють. Але я їм професію не нав’язував – вони обрали те, до чого лежала їхня душа.
— Ви працювали у багатьох передових країнах – Фінляндії, Швеції, Німеччині, Великобританії, Польщі, Бразилії та Канаді, бували з науковими місіями у Франції, Словенії, Мексиці, Португалії, Італії. Ви могли там залишитися, але повернулися в Україну? Що вас змусило взагалі повернутися в Україну?
— Так, умови для самореалізації там усюди були кращі, ніж в Україні. Мене ж ніщо і ніхто не змушував повертатися. Україна — це моя земля. Хтось це пафосно називає патріотизмом. За кордоном я, звичайно, міг би зробити набагато більше у науці, тому що в біохімії умови праці є надзвичайно важливим фактором. Але ми ефективні навіть в українських умовах. У світі про нас багато знають, наші роботи дуже добре цитують. Мені іноді дорікають, що я переважно публікую свої роботи в іноземних наукових журналах англійською мовою, а українською мало. Якось колеги мені закинули: «Чого ви на Заході друкуєтесь, а в Україні — ні? Ви — не патріот». Насправді я — патріот. Зокрема, брав участь у першому і другому Майданах у Києві і ще багато чого робив заради рідної України. І українська мова в моїй роботі та житті на чільному місці. Мій патріотизм полягає ще й у тому, щоб нести у світи прапор української науки.
Як на мене, людині найбільш комфортно там, де вона народилася і виросла. Для мене важливо, що я можу протягом за пів години доїхати до всіх своїх внуків, що тут маю природну їжу. Цього в т. зв. цивілізованому світі вже майже немає…
— А як справи з застосуванням ваших наукових ідей на практиці?
— Повертаючись в Україну, я, звичайно, сподівався, що мої наукові ідеї будуть впроваджені в іноваційне виробництво. Так само і багато розробок кафедри, які можна було б реалізувати, в Україні чомусь нікому не потрібні. Це стосується і розмноженням енергетичного дерева павловнії, і унікального гуцульського кисломолочного продукту — гуслінки, яка місяцями зберігається без додавання жодних консервантів. На жаль, поки що тут слабка орієнтація на іноваційний розвиток. Тому ми переважно працюємо у фундаментальній науці. Але, на щастя, все-таки є й перші ластівки з практичного використання наших знань. Але наш найголовніший наш практичний результат – ми готуємо фахівців найвищого класу! Для України й інших місць, де їхні знання потрібні людям.
— А самі не пробували запустити у виробництво власні розробки?
— Коли я працював у Криму в 1990-х, намагався кілька разів зв’язатися з виробництвом. В одному проєкті держава пообіцяла підтримку, але слова не дотрималась. Я втратив багато часу, побачив неефективність і повернувся у фундаментальну науку. Нині теж ведемо парочку проєктів, але, на жаль, широкої зацікавлености науковими розробками немає. Переважає експлуатаційна, а не інноваційна модель економіки. Експлуатаційна модель економіки типова для відсталих країн.
— Становище науки в Україні досить сумне. З одного боку, держава не лише обрізує фінанси на її підтримку, а й не має навіть зрілої політики щодо науки. А з другого боку, і сама наука мізерніє і формалізується. Що, на вашу думку, треба з цим усім робити в Україні?
— В Україні наука сприймається як стаття видатків, а в розвинених країнах – як інвестиція з дуже високою нормою прибутку. В Україні загалом, як і в окремих її регіонах, насамперед треба проаналізувати наукові осередки на відповідність до міжнародних стандартів. Виявити ті, які працюють на міжнародному рівні, а не лишень говорять про це. Для початку це зробити нескладно – просто скористатися авторитетними базами наукових даних. Наприклад, «Scopus». Але дуже важливо, щоб цим займалися не лише бюрократи від науки, а й науковці. А далі необхідно створити відібраним науковцям достойні можливості роботи. Саме для них, а не для всіх потрохи і нікому серйозно. Настав час відійти від совкової зрівнялівки! Інакше втратимо останні залишки української науки.
Хочу принагідно згадати цікавий приклад Львова, де місцева влада все-таки звернула увагу на науку. Місцеву систему підтримки наукових проєктів я бачив у дії в далекій Бразилії ще у 1996 році. Але у нас політикум далекий від планування життя на довгу перспективу
Якщо цього не зробити, через кілька років у нас може не бути наукових осередків, не буде кому вчити наступні покоління науковців. Нині цими напрямками керують люди, яким більше 50-ти років. І вони, відповідно, раніше чи пізніше вийдуть на пенсію. Багато моїх колег каже, що ми вже проходимо точку неповернення. Критична маса науковців України, особливо добрих, швидко знижується. Немає притоку молодих кадрів. Захистив дисертацію, може працювати, але на наші українські зарплати прожити важко. Молоді люди хочуть уже нині мати сім’ю, квартиру, машину. Це означає, що треба виїжджати з країни, бо на Заході всі ці блага для науковців абсолютно реальні і доступні. Я далеко не ідеалізую Захід, але добре розумію різницю в оцінці ролі науковців у суспільстві.
— Хоч ви навчалися в Московському університеті ім. Ломоносова, однак з вас там не витравили українську душу, рідна мова у вас у великій пошані.
— Мова – не проблема, проблема – мовна політика держави і позиція людей. Хоч я абсолютно вільно говорю російською, проте не можу дивитися телеканали, де 80% наповнення російською мовою. Допоки на рівні держави українська мова буде інструментом переважно літераторів і жителів села, добра від цього не чекати.
Розмову вів Петро Парипа.
Світлини Володимира Гарматюка (пресслужба ПНУ).